І воздасться…

Опубликовано: 30 Янв 2012. Автор: Nov-Pravda

І воздасться…

Багато ще світлих імен приховують радянські архіви. Прізвища багатьох видатних діячів громадянської та Другої світової війни, які боролись за щасливу долю України поза ідеологічних шор марксизму-ленінізму-сталінізму, старанно замовчувались комуністичними ідеологами. Однією з таких жертв є наш містянин І.К.Гаркушевський – патріот України, на долю якого випало вести смертельну боротьбу і проти гітлерівських окупантів, і проти комуністів.

Понад 10 років автор вів пошуки свідчень про цю таємничу постать в історії нашого міста, яка розпалила невгамовний інтерес.

Для написання повної біографії Івана Костянтиновича ми маємо занадто мало свідчень, тому розповімо тільки те, що вдалось «виловити» у літературних джерелах мемуарного характеру, архівних справах (ДАДО. Ф.П-19. о.8, спр. 111, 112, 335) та з переказів очевидців.

За опосередкованими свідченнями, І.К.Гаркушевський народився у 1886р. Мав військову освіту. За часів Першої світової війни перебував на Південно–Західному фронті. Брав участь у боях, у визначних перемогах Російської армії у ході Брусиловського прориву. Війну закінчив у званні полковника. Революцію 1917р. зустрів прихильно, але згодом в ній розчарувався. З кінця 1918р. перебував у військах Денікіна. У 1920р. емігрував до Франції. Після окупації останньої у 1940р. німецькими військами брав участь у французькому русі опору.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз приїздить до Львова, де бере участь у політичних подіях за створення незалежної України. Стає дієвим членом організації українських націоналістів (ОУНб). За завданням останньої приїздить до Дніпропетровська і намагається створити Крайовий провід. Та робота у Дніпропетровську просувалась надто повільно. Нашпиговані радянською пропагандою, негативом про незалежність України, знекровлені жорстокими репресіями НКВС, навіть прихильні патріотичній ідеї містяни сторонились націоналістів. Тільки-но співбесідники усвідомлювали, з ким і за що Гаркушевський закликає боротись, відсторонювались від подальших зустрічей. Свідомими соратниками стали лише декілька осіб із інтелігенції.

У листопаді 1941р. Гаркушевський переїздить до Новомосковська. Влаштовується у міську управу секретарем. Тут справи пішли краще. Прихильників націоналістичної ідеї виявилось достатньо, щоб вже через три місяці осередок СВУ (спілка визволення України – так у центральних і південних областях називались осередки ОУН) налічував понад 30 осіб.

Гаркушевський, ризикуючи життям, співпрацював з патріотами групи О.М.Цокура, а через нього і з молодіжно-комсомольським підпіллям. Попереджував про відомі йому загрозливі наміри міської управи, таємних агентів поліції. Користуючись повною довірою міського голови Нємченка, він у межах своїх службових можливостей через Т.Г.Соколову і О.М.Цокура надавав необхідні довідки і посвідчення підпільникам, що давало їм можливість вільно їздити окупованою територією, а також тим, хто не бажав їхати до Німеччини. Його патріотичні вчинки, відданість справі здобуття Україною незалежності привабили і згуртували патріотів. Активними членами підпільної організації став комуніст Олексій Бут, Іван та Серафим Шуть – батько і брат більшовички-підпільниці Євгенії Шуть-Недодаєвої, В.Віленко, О.Єлецький, І.В.Ткаченко, О.Андрусенко, Валя Шевченко, Л.С.Тонконог. Про це в 2008 році свідчив автору Михайло Олександрович Северин (1930 року народження, нині житель м.Березань, Київської обл.), колишній мешканець Новомосковська, очевидець подій в окупованому місті, товариш і родич О.Бута. Іван Шуть надавав організації для явок і зібрань свою квартиру у провулку Артемівському, N5. У Гаркушевського налагодились дружні стосунки з Олексієм Цокуром. Їх зблизила підпільна робота, ідея незалежності і розбудови суверенної держави України, ненависть до окупантів.

Члени міського осередку СВУ зосереджували свою роботу не на розповсюдженні листівок, що дратувало окупаційну владу і викликало жорстокі каральні акції проти мирного населення, а на тихій, копіткій агітаційно-виховній роботі з особами, які залучались за принципом: «прийшов сам і приведи надійного товариша». Обраним розповідали про цілі і методи боротьби, переконували в доцільності та необхідності самовідданого служіння Україні. Виховували впевнених у своїй правоті, відданих борців за ідею. Збирали і накопичували зброю, набої. Виявляли і знешкоджували  агентів поліції, які намагались проникнути в підпілля. Готували підпільників до відкритого виступу проти ворога у слушний час. Невдовзі такий час настав.

Як відомо, перша спроба звільнити наше місто від окупації відбулась у лютому 1943року. Вона була невдалою. 19 лютого радянські бійці зайняли передмістя Новомосковська, Решкут, північні та центральні квартали села Кулебівка, закріпились на території шпалопросочувального заводу. Але сталось те, чого вище командування Південно-Західного фронту не передбачило. Вранці 20 лютого німецькі війська групи армій «Південь» перейшли у наступ в напрямку Харкова. Становище підрозділів у Новомосковську склалося дуже тяжким. Незначному гурту бійців вдалося відійти до Самарського монастиря, де з 18 лютого переховувались декілька бійців. Під вечір 20 лютого радянські війська стрімко відкотились від Новомосковська на схід і становище оточених стало безнадійним.

В цей скрутний час на поміч червоноармійцям Гаркушевський організував майже весь осередок СВУ, в якому були й мешканці міст Синельникове і Дніпропетровська. Їх було понад 40 осіб. Усі прийшли зі своєю зброєю. Бійці укріпились у храмі Преображення Господнього.

Вранці 22 лютого німці, перед тим, як від облоги перейти до наступу на монастир, зазвичай запропонували оборонцям припинити опір і здатись на милість карателів. Герої відхилили ганебну пропозицію. Вони стійко боролись, відбиваючи атаку за атакою, доки не скінчились патрони. Можливості і сили сторін були занадто нерівними. Бійці прийняли смерть, але ворогові не підкорились. Вони досягли вершин героїзму – ціною власного життя одержали над ворогом моральну перемогу, яка звеличила їхній подвиг на віки.

В пам’ять про ті події біля огорожі монастиря (не на самій могилі, знаходження якої, на жаль, все ще не встановлено) у 1985 році був споруджений пам’ятник, на плитах якого викарбовано:

«Здесь 18–22 февраля 1943 года произошел бой подразделений 35-й гвардейской стрелковой дивизии с крупными силами фашистов. В ходе боя погибли 11 красноармейцев и 40 человек мирных жителей…».

Про те, хто ці «мирні жителі» – ані слова. Комуністична влада зробила все для того, щоб імена самовідданих патріотів України безслідно канули у темряву небуття.

Зазвичай, життєві шляхи патріотів-борців завжди тернисті, сповнені протиріч, тому і шляхи до визнання суспільством їхніх заслуг теж тернисті. Повоєнна доля Гаркушевського нам невідома. Його ім’я за радянських часів ніхто і ні за яких обставин відкрито не згадував. Архівні свідчення теж дуже скупі. У пошуковій розмові з колишнім працівником обласного управління КДБ автор почув слушну тезу: органи Гаркушевським не цікавились, за ним могли бути справи ще з Франції, причетні до радянської глибокої розвідки.

Як би там не було, Гаркушевський залишив у Новомосковську свій слід борця за самостійну державу Україну. І справа, якій він служив, перемогла. Ідея незалежності стала в Україні панівною. У вирішальний час її підтримали більше 93% українців. Незалежна держава Україна визнана усіма країнами світу. Таки настав час вирвати ім’я ще одного гідного сина України – Івана Костянтиновича Гаркушевського – із темряви небуття. Шанувати пам’ять про патріота України – наш священний обов’язок, незалежно від політичних прихильностей, які завжди тимчасові.

«…Кожному – по ділах його».

Анатолій ДЖУСОВ

Відділ реклами редакції газети «Новомосковcька правда» 7-12-04 (факс), 7-39-08